Монографія доктора богослів’я, історика церкви, релігієзнавця Валерія Вернера є першим синтетичним дослідженням, в якому вивчаються етапи становлення глобальної мережі колегіумів Товариства Ісуса — від формування «ядра» мережі у ХVI cт. та її швидкої експансії у ХVII cт. до періоду стагнації й занепаду у ХVIII cт. Автор аналізує специфіку функціонування мережі у державах з відмінними конфесійними середовищами — протестантським, православним, католицьким й доволі унікальним сюжетом книги є розгляд освітньої системи єзуїтів крізь призму конкуренції з едукційними проектами інших католицьких орденів. Аналітичною базою розвідки виступає концепція «інтелектуальних спільнот», котра була розроблена американським соціальним філософом Рендаллом Коллінзом.
Книга може бути корисною всім тим, хто цікавиться релігією, історією церкви, педагогікою й, зокрема, – впливами католицьких орденів на формування міжнародних дидактичних стандартів сучасної освіти.
У середині XVI cт. (1550-1551 рр.) відбулося дві знакові події, котрі у контексті тієї буремної епохи виглядали не так помітно, але з віддаленої перспективи сьогодення досі визначають розвиток християнської цивілізації Євразії – як її «східної», так і «західної» частини. Ці дві події спрямували рух релігійного та політичного розвитку континенту у двох протилежних напрямках, у кардинально відмінний спосіб вирішуючи питання взаємовідносин релігійної та світської влади, закону та віри.
Йдеться, з одного боку, про «Стоглавий Собор» 1551 року в Москві, який було скликано на вимогу Великого князя Івана IV (Жахливого) й чия владна фігура мала легітимізувати догмати «ортодоксальної» віри, що були затверджені рішенням цього зібрання. Цей Собор, котрий самим своїм фактом випадав з канонічного простору як Грецького («православного») християнства, так і Західного, фактично затвердив на території Московії «право» світського володаря-тирана самостійно реалізовувати духовну владу й претендувати на роль упорядника догматів християнської церкви.
З іншого боку, фактично у той же самий час, – у 1550 році, в символічному центрі Європи – м. Магдебурзі, група протестантських пасторів у акті дійсно колегіального рішення склала текст «Магдебурзької сповіді», в якій релігійна громада міста погоджувалася коритися владі світського володаря, але відмовлялася визнавати його як духовного правителя: «У своїх публікаціях 1547- 1551 рр. Магдебурзькі письменники наголошували на тому, що вони були готові визнати імператора світським князем, але не підкорятися його релігійним законам»2. Власне, прийняття цього документу являло собою ключовий реформаційний акт – абсолютно протилежний тому, який тиран-правитель зреалізував у Московській «православній» державі. Як пише один з сучасних інтерпретаторів «Сповіді»: «…публікація Магдебурзької сповіді у квітні 1550 р. стала поворотним моментом у ході Реформації та історії політичної думки. Сповідь було написано як заклик протистояти тиранії. Вона була революційною, оскільки об’єднала основні напрямки ранньомодерної теорії опору та поєднала їх із переглянутим богословським вченням про послух перед авторитетом. Комбінація цих елементів у одну «гібридну» теорію дозволила розквітнути концепції опору, оскільки вона поєднала інтелектуальну глибину та захист із популярністю»3.
Цей теологічний текст створював точку розходження між уявленнями західних християн щодо відносин церкви та держави з так званим московським «православним» світом. Магдебурзька сповідь не залишилася надбанням лише одного, хай навіть й впливового імперського міста, а отримала розповсюдження у різних країнах – там, де протестантські рухи набули широкої підтримки. Й у кожному місці Європи вона слугувала надійним теологічним підґрунтям проти спроб світських правителів диктувати підданим питання віри. Її вплив охопив Францію («Магдебурзька доктрина є однією «ниткою», яка проходить через різні роз’яснення щодо опору урядам Франції»4), Нідерланди («у Нідерландах знову з’являється магдебурзька «нитка» – 1 грудня 1566 р. на Асамблеї Об’єднаних Консисторій у м. Антверпені»5), Шотландію («коли сер Вільям Мейтленд цитував Лютера, Меланхтона, Бусера, Мускулуса і Кальвіна проти Джона Нокса в шотландській Генеральній Асамблеї, Нокс міг протистояти лише «Апологією Магдебурга», чий зміст він узагальнив для асамблеї «чинити опір тирану – не значить чинити опір Богові, ані його постановам».
Проте, попри своє очевидне історичне значення, «Магдебурзька сповідь» лише нещодавно – у 2012 році – стала доступною англомовним інтелектуалам. Саме у цьому році за ініціативою пастора Мета Тревелли (Matt Trewhella) у США було зроблено її перший повний переклад англійською мовою (з латини). «Сповідь» досі ще не отримала відповідну її значенню увагу – ні у середовищі теологів, ні серед фахівців у сфері політичної думки. Як пише з цього приводу Д. Вітфорд (Whitford| D.M.): «…вона [«Cповідь»] заслужила лише одну сторінку в найбільш читаній історії політичної думки на Заході, і навіть тоді автор значною мірою відкидає її значення».
У таких умовах потреба перекладу «Магдебурзької сповіді» українською мовою виглядає вповні своєчасною – одночасно з таким же усвідомленням потреб опанування цього тексту англомовним інтелектуальним середовищем, у якому документ вважається «…цінним ресурсом не лише для теологів та істориків Церкви, але й для тих, хто працює на всіх рівнях управління, – місцевого та національного, – включаючи державну службу, правоохоронні органи, військові та судові органи. Магдебурзька сповідь була написана та підписана акторами дивовижної драми, яка відсилала до питання, в який спосіб праведники повинні реагувати на тих, хто має силу та владу, коли такі люди ухвалюють несправедливі чи аморальні закони чи укази».
Поставлене колективном авторів амбітне завдання (переклад з англійської українською «Магдебурзької сповіді», звірка з латиномовним варіантом та принагідні коментарі) було зреалізоване силами двох інтелектуальних центрів – Київського («ICBT – International College of Biblical Theology») та Дніпровського (репрезентованого представниками кафедри історії України Дніпровського національного університету ім. О. Гончара). Всі можливі недоліки даної роботи автори та координатори проекту беруть на власний рахунок.